Carpe Diem

Завжди було цікаво, чиї химери найхимерніші – ті, що ліворуч чи праворуч? Але вночі, із підсвічуванням, все виглядає набагато привабливіше. Особливо це зручно для тих, кому треба залишатися в тіні… Це я про них – химер…

Скільки вже прохожу біля цього старого будинку в Житомирі, а він все стоїть. Розбитих шибок все більше, середина просідає. А цього разу з'явився позитивний (незрозуміло чому) напис: "Українці найкращі". Чомусь віриться (незрозуміло чому)!

В підземному переході до станції метро "Театральна" збираються чоловіки та жінки, і танцюють. Як вам така незвична соціальна мережа!!! А чим на це може відповісти нове покоління?

Питання ролі особистості в історії завжди привертає увагу неоднозначністю висновків і не важливо, чи стосується це видатних постатей, вплив яких не викликає заперечень, чи людей, які з тих чи інших причин не потрапили у поле зору істориків.

Книга М.В. Монтальбана «Галіндес» саме про героя, який боровся за свої ідеї і переконання та заплатив за це власним життям. Хесус де Галіндес – головний герой роману – особистість яскрава, але суперечлива. Він воював проти диктатури Франко в роки війни, а також за звільнення країни Басків, змушений був емігрувати до Домініканської Республіки, але не зміг залишитися там через диктатора Трухильо і переїхав до Америки для викладання в Колумбійському університеті. Геліндес зображується як людина без батьківщини, який бореться за свободу не тільки Басконії, але й інших людей, за свободу Світу.

Доля Галіндеса привертає увагу американської дослідниці Мюріель Колберт, яка захоплюється постаттю цієї надзвичайної людині і поступово складає мозаїку його життя. Вона досліджує Галіндеса через його роботи та через його колег, знайомих, ворогів та й просто випадкових людей. Аспірантка шар за шаром поглиблюється в історію свого героя, розкриваючи таємниці його співпраці з комуністами та американськими спецслужбами. В залежності від ставлення, Галіндес зображується його колишніми друзями або ворогами як з позитивного боку, так і з негативного. М. Колберт відкриває ніби різних Галіндесів. Незважаючи на неоднозначність оцінок вчинків Галіндеса, дослідниця розуміє, що її головний герой – особистість, яка в кожні моменти свого життя вибирає єдину для себе лінію поведінки . Вона розуміє, за що гине Галіндес, стає такою, яким був її герої і тим самим наслідує його трагічну долю.

Будь яка історія, в тому числі й наша, сповнена такими ж самими прикладами неоднозначної оцінки борців «за/проти», звинувачень у зловживаннях, зрадництві та й інших ганебних вчинках. Час покаже, чи справедливі були судження опонентів, але чи зможе постать будь-кого з наших сучасних політиків приваблювати майбутніх дослідників нашої історії через 30 років? 

Питання ролі особистості в історії завжди привертає увагу неоднозначністю висновків і не важливо, чи стосується це видатних постатей, вплив яких не викликає заперечень, чи людей, які з тих чи інших причин не потрапили у поле зору істориків.

Книга М.В. Монтальбана «Галіндес» саме про героя, який боровся за свої ідеї і переконання та заплатив за це власним життям. Хесус де Галіндес – головний герой роману – особистість яскрава, але суперечлива. Він воював проти диктатури Франко в роки війни, а також за звільнення країни Басків, змушений був емігрувати до Домініканської Республіки, але не зміг залишитися там через диктатора Трухильо і переїхав до Америки для викладання в Колумбійському університеті. Геліндес зображується як людина без батьківщини, який бореться за свободу не тільки Басконії, але й інших людей, за свободу Світу.

Доля Галіндеса привертає увагу американської дослідниці Мюріель Колберт, яка захоплюється постаттю цієї надзвичайної людині і поступово складає мозаїку його життя. Вона досліджує Галіндеса через його роботи та через його колег, знайомих, ворогів та й просто випадкових людей. Аспірантка шар за шаром поглиблюється в історію свого героя, розкриваючи таємниці його співпраці з комуністами та американськими спецслужбами. В залежності від ставлення, Галіндес зображується його колишніми друзями або ворогами як з позитивного боку, так і з негативного. М. Колберт відкриває ніби різних Галіндесів. Незважаючи на неоднозначність оцінок вчинків Галіндеса, дослідниця розуміє, що її головний герой – особистість, яка в кожні моменти свого життя вибирає єдину для себе лінію поведінки . Вона розуміє, за що гине Галіндес, стає такою, яким був її герої і тим самим наслідує його трагічну долю.

Будь яка історія, в тому числі й наша, сповнена такими ж самими прикладами неоднозначної оцінки борців «за/проти», звинувачень у зловживаннях, зрадництві та й інших ганебних вчинках. Час покаже, чи справедливі були судження опонентів, але чи зможе постать будь-кого з наших сучасних політиків приваблювати майбутніх дослідників нашої історії через 30 років?

Так сталося, що я потрапив у лікарню – треба остаточно перебороти хворобу спини. Як людина, яка налаштована до життя позитивно, сподівався не тільки пролікуватися, але й відпочити від буденної метушні, почитати книжки, побути в спокої із самим собою.

Але в палаті знаходився телевізор і у сусіда-товариша по нещастю були інші плани щодо того, як провести свій час. В результаті, я змушений був щоденно продивлятися (хоч і пасивно) по декілька примітивних телефільмів, передач про злочини, бандитів, нещасні випадки, а головне, половину цього часу я знаходився під впливом повторюваної реклами.

Хочеться до дому – треба остаточно перебороти хворобу інформаційного отруєння, відпочити від телевізійної метушні, почитати книжки, побути в спокої із самим собою.

Білл Клінтон, безумовно, людина дуже відома. Він і 42-й президент США, і керівник низки благодійних організацій, і продовжує активно займатись громадськими справами не тільки у себе в країні та й у світі. Зокрема, в Україні також діє його фонд. Вперше я побачив Білла Клінтона під час виступу після концерту присвяченому боротьбі із СНІДом 3 жовтня минулого року на Михайлівській площі у Києві. Я стояв біля самої сцени і фотографував (фото є в якомусь з моїх блогів). Саме тоді я побачив високопрофесійного політика «живцем». Він говорив короткими й змістовними фразами, його міміка й жести були продумані й виразні (у мене закінчилась пам’ять в карточці фотоапарата – так багато я зробив гарних знімків), після промови він спустився до глядачів для спілкування й довго потискав руки всім охочим. Саме тому, побачивши його книгу «Жити віддаючи», мені захотілося знайти відповіді на деякі запитання.

Книга Білл Клінтона розповідає про людей, які служать іншим, часто тим, яких вони й не знають особисто. Ця книга пропонує читачам теж служити людям і на прикладах автора пропонує певні шляхи, як це можна зробити відповідно до індивідуальних потреб кожного. Безумовно, розповідь Білла Клінтона навіяна романтикою та саморекламою, рафінована, певною мірою, для приваблення інших волонтерів, але ж ця книга й потрібна, щоб надихати читачів на гарні вчинки по відношенню до інших.

Особливо цікавою книга буде тим, хто працює з іноземними, особливо американськими благодійними організаціями. Вона пояснює причини благодійності американців, зображує відчайдушних ентузіастів-волонтерів, стійкі традиції благодійництва, які так необхідні будь-якому суспільству.

Америка не є країною без проблем і про це також йдеться в книзі Білла Клінтона. Наприклад, у 2004 році 12% американських сімей (це близько 13,5 млн. населення) протягом року не могли прогодувати самих себе, а половина з них іноді голодувала. Близько 2 млн. знаходяться у в’язницях, велика кількість дітей не вміють читати й писати, 28 млн. не мають банківських рахунків і т.д. З іншого боку, в більш ніж 1 млн. недержавних організаціях в США працює близько 10,2 млн. працівників, а це десь 7% активного населення. Наприклад, в 2006 році на благодійність жертвували 70% американських сімей суму приблизно в 300 млрд. дол., а це дорівнює 2% ВВП країни. Чим не привід замислитися над благодійністю в нашій власній країні, де, за одним із опитування, тільки 5% українців жертвували свої гроші іншим.

З цього приводу мені сподобалась думка автора про те, що всі ми жертвуємо у відповідності до того, що ми думаємо про цей світ і про самих себе. Можливо, якщо більшості з нас ще рано думати про весь світ, але про себе замислитися час настав вже давно.

Прочитав «Американського героя» Ларрі Бейнхарта через фільм «Хвіст крутить собакою». Фільм настільки мене захопив своєю несподіваною розповіддю про давно вже очевидні речі, до того ж показані гарними акторами.

Книжка обіцяла бути другим «сюрпризом», тому що впевнений – книги часто бувають кращі. Але я помилився і книга фільм не перевершила, а, можливо, я очікував більших здивувань?

Ларрі Бейнхарт використав останні події військового конфлікту в Іраку, який ще краще ніж в Югославії був висвітлений ЗМІ, а точніше рафінований для телебачення зусиллями уряду, зокрема, американськими військовими. Потім він співставив це із внутрішньою ситуацією в політичному істеблішменті Вашингтону і виявилось, що індустрія кіно стала впливати на свідомість громадян, в т.ч. і закордоном, значно сильніше ніж можна було очікувати. Вибори за зовнішністю, за популістськими промовами та щира любов до яскравих кіношних штампів стали вирішальними і для політиків.

Ларрі Бейнхарт розповів нам історію одним із перших, а це зараз ми розуміємо, що теж саме ми бачимо і у нас вдома, і у наших сусідів.

А тим, хто зацікавиться подібною до «Американського героя» тематикою, раджу прочитати книгу Джона Грішема «Шантаж». Там теж йдеться про вибори американського президента. Я читав її під час виборів Б.Обами – вражає!

Книга Анни Політковської «Путінська Росія» справила на мене гнітюче враження жахливістю і безальтернативністю в описі життя росіян, які стикаються із діями влади.

Читаючи про Росію, іноді дивлячись російські фільми і телепередачі, відчуваєш, в якому позитивно-патріотичному середовищі знаходяться росіяни. Та і ми, їх найближчі сусіди, іноді заздримо їх чітко визначеним перспективам. Можливо, концентрат із страждань невинних жертв та злочинів безжальних бандитів/чиновників, на думку авторки, мав би справити ефект холодного душу на голови іноземних читачів та пересічних співвітчизників?

Тільки після знайомства із книгою можна зробити висновок, яке зображення країни виглядає більш правдивим, хоча, як на мене, правда знаходиться десь між цими крайнощами.